Немає нічого сумнішого за засохлі фарби.
Маю вдома цілий ящик акварелей для червоних тюльпанів по мокрому, гуаші, якою малювала сплячого кота, пластиліну, яким бавилася у ван Гогові густі мазки неба і кипарисів, американських крейд крайола з політкоректними назвами кольорів, де тілесний замінили на персиковий, а індіанський червоний став каштановим, перами для вензелів і готичних шрифтів, акрилом, яким писала на футболках «не притулятися» трафаретним шрифтом метро по грудях, фломастерів, які різні на вкус і цвєт, фарб для симуляції вітражів, фарб для писання писанок, воску бджолиного, воску косметичного, яким не вдавалося депілювавти більше ніж одну ногу за вечір, пастелі, якою малювала метеликів на радянських шпалерах, розчинників, степлерів, бенгальських вогнів, які теж тут притусувалися, двостороннього скотчу, найкращого друга крейзі настрою.
Ящик неторканий і нелюблений тепер місяцями. Коли вчергове не зачиняться, викидаю кілька баночок із задубілим акрилом. Я вбивця фарб. Але час від часу все одно зайду у крамничку, куплю незайманий пензлик і не малюю ним ніколи.