Вперше чула аплодисменти на кладовищі. Але аплодували не гамлетівським трунарям.
- Богдане Сильвестровичу, до вашого ювілею журнал "Країна" хоче бачити вас на обкладинці, - кажу в трубку минулого серпня. Голос звучить впевнено від щойно випитої кави, рука тремтить.
- А що це за журнал?
- Один з двох загальноукраїнських тижневиків українською мовою в цій країні.
- Ну, не знаю. І що ви хочте?
- Хоча б 40 хвилин вашого часу для інтерв'ю.
- Це ви будете 40 хвилин мене мучити?
- Це ми будемо 40 хвилин насолоджуватися Вашою життєвою мудрістю.
- Добре, - зітхає. - Приходьте завтра.
Так починалася та розмова, за день до його 70-річчя. До неї ми ще дві години чекали під театром - каталися на гойдалках і мили ноги від піску у фонтані, з чилійським червоним сухим у сумці і букетом лілових гладіолусів на карусельці.
- Богдане Сильвестровичу, а коли ви зрозуміли, що подобаєтеся чоловікам? Ой, жінкам. - Таня присоромлено опускає зелені очі.
- Запитання, гідне кисті Айвазовського, - сміється він. Таня в зеленій сукні кольору хвилі з "Дев'ятого валу" сама була гідна кисті. Сміх розряджав атмосферу. Набільше - вже після інтерв'ю, коли вона потягнула розглядати статуетку "Оскара", розверненого до стіни. Те, що стирчало замість меча, ми ввечері ще хвилину обмірковували яким словом назвати у статті.
Витримувати його погляд інколи було важко - на мене дивився не звичний кіногерой і не персонаж глянцевих сторінок. Потім, на кладовищі, одразу зрозуміла слова режисера Андрія Приходька - про відчуття, що він може фізично дістати словами до серця партнера. У його спектаклі - чи не останній постановці зі Ступкою - грав старого Фауста. У фіналі прощався зі сцени з усіма і сповідався. "То був незлий намір - висповідатися зі сцени".
Перед нами він не сповідався. Але інколи було відчуття, що говорить не з нами, а з часом - добре усвідомлюючи, що він вже кілька років помирає, і ці рядки можуть стати чи не останніми.
- Як звабити неприступну жінку?
- Не знаю, неприступних не зваблював.
- Чи помічаєте ви спів птахів? Які місця любите?
- У Києві люблю театр Франка, скверик біля нього і подвір'я Софійського собору. У нас біля театру зробили фонтан, який не працював більше 20 років. З дерев іде штучний спів птахів. Навіть такий приємно слухати. А в Києві, слава Богу, птахи ще співають. Люблю Львів, бо я там виріс. Люблю ходити його вуличками, особливо під час дощу. Брав парасолю, підняв комірець, галоші одягнув і пішов під дощем. Тоді якийсь озон був, запах інший. І дощ дуже лив. Зараз рідко, але ходжу під дощем.
- Що для вас щастя?
- Щастя - коли тобі в кіно приклеять бороду тим лаком і ти 12 годин так ходиш. Вона тебе скуйовджує, скручує, не можеш їсти, тільки через соломинку. В трубочку п'єш сік, зберігаєшся, бо переклеювати її - ще гірше. Коли закінчується зйомка, знімаєш цю бороду - оце щастя.
Щастя - їхати до офісу спекотним серпневим тролейбусом після розмови з ним. Ми були натомлені і веселі. Вже не хвилювалися. Після розмови відходила, як після наркозу.
Але найщасливішою людиною, баченою того дня, була квіткарка на Житньому. Коли почула, що букет гладіолусів, який вона щойно загорнула, - для Ступки.
- Богдане Сильвестровичу, до вашого ювілею журнал "Країна" хоче бачити вас на обкладинці, - кажу в трубку минулого серпня. Голос звучить впевнено від щойно випитої кави, рука тремтить.
- А що це за журнал?
- Один з двох загальноукраїнських тижневиків українською мовою в цій країні.
- Ну, не знаю. І що ви хочте?
- Хоча б 40 хвилин вашого часу для інтерв'ю.
- Це ви будете 40 хвилин мене мучити?
- Це ми будемо 40 хвилин насолоджуватися Вашою життєвою мудрістю.
- Добре, - зітхає. - Приходьте завтра.
Так починалася та розмова, за день до його 70-річчя. До неї ми ще дві години чекали під театром - каталися на гойдалках і мили ноги від піску у фонтані, з чилійським червоним сухим у сумці і букетом лілових гладіолусів на карусельці.
- Богдане Сильвестровичу, а коли ви зрозуміли, що подобаєтеся чоловікам? Ой, жінкам. - Таня присоромлено опускає зелені очі.
- Запитання, гідне кисті Айвазовського, - сміється він. Таня в зеленій сукні кольору хвилі з "Дев'ятого валу" сама була гідна кисті. Сміх розряджав атмосферу. Набільше - вже після інтерв'ю, коли вона потягнула розглядати статуетку "Оскара", розверненого до стіни. Те, що стирчало замість меча, ми ввечері ще хвилину обмірковували яким словом назвати у статті.
Витримувати його погляд інколи було важко - на мене дивився не звичний кіногерой і не персонаж глянцевих сторінок. Потім, на кладовищі, одразу зрозуміла слова режисера Андрія Приходька - про відчуття, що він може фізично дістати словами до серця партнера. У його спектаклі - чи не останній постановці зі Ступкою - грав старого Фауста. У фіналі прощався зі сцени з усіма і сповідався. "То був незлий намір - висповідатися зі сцени".
Перед нами він не сповідався. Але інколи було відчуття, що говорить не з нами, а з часом - добре усвідомлюючи, що він вже кілька років помирає, і ці рядки можуть стати чи не останніми.
- Як звабити неприступну жінку?
- Не знаю, неприступних не зваблював.
- Чи помічаєте ви спів птахів? Які місця любите?
- У Києві люблю театр Франка, скверик біля нього і подвір'я Софійського собору. У нас біля театру зробили фонтан, який не працював більше 20 років. З дерев іде штучний спів птахів. Навіть такий приємно слухати. А в Києві, слава Богу, птахи ще співають. Люблю Львів, бо я там виріс. Люблю ходити його вуличками, особливо під час дощу. Брав парасолю, підняв комірець, галоші одягнув і пішов під дощем. Тоді якийсь озон був, запах інший. І дощ дуже лив. Зараз рідко, але ходжу під дощем.
- Що для вас щастя?
- Щастя - коли тобі в кіно приклеять бороду тим лаком і ти 12 годин так ходиш. Вона тебе скуйовджує, скручує, не можеш їсти, тільки через соломинку. В трубочку п'єш сік, зберігаєшся, бо переклеювати її - ще гірше. Коли закінчується зйомка, знімаєш цю бороду - оце щастя.
Щастя - їхати до офісу спекотним серпневим тролейбусом після розмови з ним. Ми були натомлені і веселі. Вже не хвилювалися. Після розмови відходила, як після наркозу.
Але найщасливішою людиною, баченою того дня, була квіткарка на Житньому. Коли почула, що букет гладіолусів, який вона щойно загорнула, - для Ступки.