У селі Добринь на Житомирщині можна зібрати до 10 кг топінамбура за 2 години

"Діло було так: поїхав я на вихідні у село до баби, - розповідає Олександр Машинець, 26 років. - Посиділи, випили трохи самогону. А вона і каже мені: як маєш мені допомагать, іди за хату і вирви бульбу, шо поросла кругом хати. Її взагалі вивести треба, бо скоро буде не проглянуть крізь ті хащі".

Коли Олександр почав нищити топінамбур, то виявив, що разом зі стеблами назовні виходять чималі корнеплоди. Тож вирішив не виносити їх на смітник, а збирати у відро. За дві години назбирав три відра. Врожай показав своїй бабусі.

"Хай бог милує таке їсти, - сміється Надія Гуринчук, 82 роки. - Це ж бур'ян. Поїдь у Київ, завези Януковичу. Мо' буде їсти так, шо аж тріщатиме".

Свій врожай Олександр привіз у Київ, частину роздав друзям. "Ми з моїм другом співробітником по черзі носимо на роботу обід. То тепер топінамбур їсти будем. Шоб дівчата любили", - сміється.

Топінамбур - кормова, технічна та продовольча рослина. Її бульби їстівні. Шкідники топінамбура - вовчки та гусінь майже не шкодять рослині та зустрічаються вкрай рідко.

Здався вам той Париж, нормальні русалки хочуть до Венеції.

У черзі на чек-ін вивчаю жовтий светрик з нетутешнього трикотажу довгокосої жінки з трирічною донечкою та іноземним чоловіком. Заробітчанка чи ні? Що вона відчуває, ставлячи валізу на гумову доріжку? Її емоції через це хімічне повітря проявляються у мені, як на фотопапері.

Цей вид транспорту дозволяє бачити хмари згори і міняти час та пори року. Тут ранок вже пахне теплом. Італіє, мої компліменти.

Ранкове Тревізо - райські сади, смарагдова вода Санта-Маргарити, бабці на роверах, кава за євро,паси безпеки у дитячих візках, восьминоги у гастрономі. Їмо ноккі зі шматочками лосося - італійські галушки на манці. Холодні келихи, вино на смак легке і тепле. Біжимо на вокзал.

Двоповерхова електричка довозить нас у Местре. Вілла, пальми, венеційське скло, фіалки. У садку з магноліями допиваємо мерло, кіт роздягається. Я міряюсь кольором шкіри з блідо-рожевими квітами на деревці. Обідаємо пармезаном і квашеними оливками на лавці біля заквітчаної мармурової Мадонни.

Венеція зустрічає афроіталійцями, які парять на мості пальоні сумки луівітон, фенді і шанель. Вузькі вулиці, де стіни і тротуар однаково кам'яні. Опівдні маряться тінівтікачок з балів у розкішних парчевих сукнях. Притиснувшись до стін, задля розваг чи з нуду віддаються багатим розбещеним чоловікам у горбоносих масках і сотнями років за перуками.Бачу венеційський червоний і венеційський зелений. Таких відтінків радянська лакофарбова промисловість не досягала у жодному зі своїх зелених парканів і червоних стягів.

На площі Святого Марка не протиснутися - людей з усіх земель. Марко Поло пишався б гостями - то він усе почав. Маленька негритяночка ганяє голубів. Лев посміхається.

- Bastarda prostitutta! - кричить тітка, на яку наводжу об'єктив - і закриває очі своєму псу. Тут багато води, їхнє лахміття не тхне. Вічна весна, хоча стіни кам'яніі холодні. Та я ж без спалаху. Але навіщо? Якась вона нетуристично справжня. Відповідаю гучно, з італійськими емоціями - "Сама така!".

Є версія, що у Венеції замість вулиць канали, бо майже відсутні громадські туалети. Тому еспресо і кафе, де стара-стара пані із диким азартом спускає пенсію у ігровому автоматі. В'єтнамська баристарозмінює її пожмакані купюри на металеві євро.

П'ємокаберне на кладці стоянки гондол, вмочивши ноги у Ґранд канал. Спостерігаємо мальків, катери таксі і карабінерів. За київськими звичками щоразу ховаємо вино в рюкзак. Та карабінерам не до каберне.

Гондоли нагадують труни. Елеганцькі, лаковані чорні, з вишуканими оздобами. Зрештою, труна - це теж човен. Почуваюся знову, як на коробці цукерок - тільки вже не "Київ вечірній", коли ми на даху, над Лаврою - а "Венеційська ніч". Гострить ноги молодий місяць, колір плескається у воді. Місяць - гондола між хвиль із хмар.

2013-10-29

А ще я вважаю, що існування одразу двох груп "ВІА Гра" - явна ознака наближення Судного Дня. Зміни у їхньому складі завжди сприймала нормально. Бо "ВІА Гра" - як футбольний клуб, куди набирають нових і нових гравців, але вона все одно залишається собою. От шо б сказали мужчини, якби раптом стало два "Динамо-Київ"? Чи виник "Шахтар" Ахметова і "Шахтар", наприклад, Януковича? За який вболівати, якщо в обох гратимуть все одно прудконогі бразильці?

Менше з тим, на англомовний ринок мій улюблений український поп-гурт виходить під назвою Nu Virgos. Напевно, щоб ніяких зайвих проблем за бренд із потужними фармацевтичними компаніями не виникало. Зате між собою колишні продюсери за ім'я "ВІА Гра" посудитися не проти. Чого тоді не назвати одну "Імпаза", наприклад? Чи "Золотой коньок Меладзе" - як радять мої друзі у Фейсбуку. До речі, треба розпитати, звідки вони стільки назв подібних препаратів знають. А скільки є ще народних засобів для цього діла.

Наприклад, народне шоу "Хочу в ВІА Гру". Його я так і не бачила, хоча шкодую. Бо ідея крута. Але в такому жанрі з родючої української землі можна набрати хоч сто складів. Бо що таке "ВІА Гра"? Руда, білява і чорнява жінки з більшетретього номером бюсту співають ліричні пісні російською? Але якісніше за "поющіє труси", бо інша "цінова" категорія. В плані - труси вже дизайнерські. І якщо ВІА - це вокально-інструментальний ансамбль, то ноги і груди - основні їхні інструменти. А щодо поп - то це жанр.

Хоча чого я переживаю - подумаєш, дві "ВІА Гри". Можливо, це наслідок дитячої травми від зміни акторів у Санта Барбарі. Оце випадково дізналася, що актриса Робін Райт там грала Келлі Кепвелл і з жахом усвідомила що не пам'ятаю її місце в Ієрархії. Зате знайшла дуже педантичний сайт, де всі подібні прогалини можна відновити: http://www.capridge.com. Всі актори і персонажі з фото, біографіями. Вказано хто з ким спав, фліртував, одружувався і анулював шлюб. І про "ВІАГру" колись намалюють.

Але чи може зараз взагалі існувати хоч одна справжня "ВІАГри"? Чи кожна наступна буде тільки її симуляцією? Та байдуже, хоч сто. Бо все одно, сьогодні найпопулярніша в світі українська група інша, це FEMEN. А туди беруть і з меншими грудьми.

На дієті 2013-09-26

На тиждень вирішила відмовитися від Фейсбука. Надихнула книжка "Наша маленька ПНР" - де сучасна польська родина на півроку "повернулася" у 1981-й. На картопельці зі смальцем герой набрав 12 кг, півроку без мобілок і ненужних новин з інтернету дали позитивний ефект на нерви. Попри всі плюси фейсбука для журналіста, мінуси стали переважати. "Та я для роботи," - виправдовуюсь і щоп'ятьхвилин рука тягнеться. Згадала розмову з хлопцями зі шведської Партії піратів і особливо фразу "Ми думаємо, що фейсбук - продукт, який ми використовуємо. Але скоріше це ми - продукт, який використовує фейсбук". Занадто багато стала виробляти змісту для цієї соцмережі. Тож - щоб перевірити чи відбулися незворотні зміни - оголошую тижневу фейсбук-дієту.

За тиждень ламало постійно. Почувалася, наче у селі на засланні. Перший день - ейфорія від корисної спрямованості часу. Вдома запекла м'ясо і смачнюче овочеве рагу. Тішить, коли помічаю знайомий інтерфейс з літерою F на компі поруч. Здається, шось відбувається без тебе. Цікавих людей шукаєш в ґуґлі.

Друга доба: Кинути фб як кинути курити - набираєш зайві кг. Цукерочки, коржики - частіше.

Третя доба: жж раптом такий цікавий. На кухні тепер нічого не пригорає. На Гогольфест пішла сама, бо не було куди написати хто ще йде.

Четвертий день - Попросила колегу зайти у мій акаунт і витягнути статтю з повідомлення - бо автор трубку не бере, на мило так і не переслав. Перша лажа.

П'ятий день - Робочі журналістські потреби вирішую у твітері. Хлопця, що не користується соцмережами, ми знайшли через соцмережі. Друга лажа: не знала, шо у пана, якому тричі надзвонювала - день народження. Колеги не підказали, бо вважали то загальновідомим фактом. Махлюю - прошу скидати мені найцікавіші пости улюблених авторів.

Шостий день - написала на могилянський форум Bonet. Раніше години онлайн-сплікування проводили там. Тішуся, шо воно ще живе. Відчуття дуже вінтажні. Колеги до мене вже звертаються "Женщина, яка не ходить у фейсбук". Цікаві пости з жалості кидають самі.

Останній день - настрій святковий. Заходжу - трохи трясе, чомусь хвилююся. Нічого не помінялося, пропустила одну важливу зустріч. Тю, нічого страшного. Аватарка набридла.

По русски не поймете?2013-09-04

- Здравствуйте, хотели бы предложить вам интервью с нашими артистами, - чую у трубці. Питаю, якими. Жіночий голос перелічує назви - випадкові комбінації англійських букв. Серед них знаю лише Квест Пістолз.

Часу до важливої зустрічі маю хвилинку, тож щоб совість відмовити була чистою, питаю:

- А серед них хтось співає українською?

- А вы по русски не поймете? - безпардонно відповідає голос.

- Ну, "Газета по-українськи" пише насамперед про українських виконавців.

- Так они же украинские, - переконує.

Розумію, цей діалог може тривати безцільно довго. І сперечатись не дуже хочеться, та й часу обмаль. Тому перед тим, як покласти трубку, співаю у неї найвідоміший рядок "українських артистів", який збігається з моєю думкою щодо пропозиції інтерв'ю:

- ...Я устал, хочу любви, а ты паришь секс.

Sexy me

2013-08-14

Живопис рушив у нефігуратив, література досі на панщині пшеницю жала, художня гімнастика тільки починає осягати здобутки танців на пілоні. Найшвидше з усіх мистецтв на новітні тенденції реагує попса.

Півгодини М1 - і я вкурсі. У "Дискотеки Аварії" дєвочка "тихо плачет в твиттере на двойном Beefeater'е" - про те, що ніяк не наважиться надіслати Йому е-мейл. П'ятий рік у твіттері, читали, знаємо.

Але наступна пісня мене перегнала - бо 3G досі не маю. Гурт A-Dessa (у все пов'язане з Одесою - вірю): "Милая, держи, я купил тебе 3G.Теперь что хочется - скажи, посылая месседжи". І в риму і правда. Головна трагедія ліричного героя - кохана потрапляє у "социальные сети" - і "не могут делаться дети". Коли мила таки вагітніє (мабуть, батарея сіла), він власноруч закопує подарований модний ґаджет саперною лопатою і нарешті почувається Мужчиною, ще й о Боже каким.

І останнє - не вірю, що пісня групи Серебро "Ми-ми-ми"виникла без урахуванняобкладинки журналу Time про покоління Me Me Me -ексцентричне so super-puper-drouper самозакохане sexy me. І у кожному помаху вій русских красавиц в бікіні та хутряних шапках на тлі туркусової морської гладі бачу тільки викривальну критику поколінню інстаграма

Сука

- Зараз завдання українців - не вмирати за Україну, а жити за Україну, - завершує розмову Антін Мухарський. Вирішили прогулятися з ним Хрещатиком і дослідити рівень жлобства. У його майбутній книжці "Жлобологія" 33 світлі уми аналізують, хто такі жлоби і як ними не бути. Непрофесіоналізм - одна з "проблемних зон" українського суспільства на всіх рівнях - включно з тим, що під парламентською люстрою.

- Ставати професіоналами, на дрібницях робити свій побут кращим, - радить Антін. - Вибирати між фасфтудами український. Бути вибагливим до професіоналів, які там працюють. Казати - суки, коли буде борщ нормальний? Коли будуть пампушечки з часничком, щоб таки - ням? В тому є сенс європейської України - насолоджуватися українським буттям.

Натхненні розмовою, після прогулянки фастфуд обрали український. На перший погляд черга виглядала наче не довгою - осіб із сім. Але головне у черзі - її швидкість. Радію котячій порції зеленого борщу, який мені нарешті насипають.

- Також картоплю, будь-ласка, і фрикадельки, - прошу у тієї ж дівчини. Страви обрала ці, бо вони поруч - не доведеться йти через всю чергу.

- Нет, это не мое, - показує на свою колегу за два метри. Та саме щось важить попереднім клієнтам і щоразу долає півзалу. Як і ще дві її колеги. Дівчина, яка відповідає за борщі, позіхає. За нами в черзі - нікого.

Логіки і логістики не розумію, але знаю, що борщ схолоне. Ще хвилин за п'ять починаю їсти його одразу в черзі з таці - щоб привернути увагу Повелительниці картоплі і фрикадельок. Тим часом вивчаю цінники й меню. Вони написані мікрошрифтом десь згори, поодаль від їжі. Щоб ніхто не знав, що і за скільки купує. Чим картопля по-селянськи відрізняється від картоплі по-домашньому і яка з них моя - на око не визначу. Питаєш, що це - тобі ліниво називають. Питаєш ціну - тобі кажуть "Дєвушка, читайте меню, там всё написано".

Внаслідок тривалих аналітичних потуг з'ясовую - фрикадельки подають зі сталою вагою, а картоплю - зі змінною. Так більшість страв. Їх важать і цю вагу пишуть окремо на папірці, а потім на касі ще півгодини множать коефіцієнти. Ок, думаю, зате можна варіювати порції. Бо за словами Мухарського, жерти без міри - теж ознака жлобства.

Але бачу, що пізно - мені вже насипали всю картоплю по-домашньому, яка залишалася і вивалили туди не тільки фрикадельки, але й півцибулини із соусу. Важать все разом.

- Добре, - кажу чисто з математичної цікавості. - Але як ви дізнаєтесь вагу картоплі, якщо ви не важили фрикадельки з соусом окремо?

Дівчина різко викидає фрикадельки на чисту тарілку, важить все окремо, пише папірці.

- Теперь верите? - цідить крізь зуби і несе кудись за метрів п'ять - гріти, хоча я не просила.

Витрачаю на 20 хвилин і 10 гривень більше, ніж розраховувала.

- Навіщо важити порції по грамах, якщо клієнтів не питають, скільки? Окрім як обважити, мотиву не бачу. Чи не простіше зробити сталі порції? Це ж фастфуд. Так швидше буде, більше клієнтів, - кажу подрузі, відсовуючи тарілку з цибулею і третиною картоплі.

- Вона коли важила, сказала про тебе "Сука".

- Вважатиму за комплімент, - сміюся. - Ми ж обрали українське і вимогливі до професіоналів.

Діти як інвалідність

У Празі вразила кількість молодих мам з візочками у метро. Звісно, скрізь є обладнання, що дозволяє людям на інвалідних візках користуватися громадським транспортом, тому завезти самій дитячий - не проблема. Навіть там, де тимчасовий ремонт на вулиці і все з дошок - окрема дошечка зрізана для візків.

У нас до молодих мам ставляться приблизно як до інвалідів. Жінка може взяти в зуби сумки, під пахву дитину і ногою штовхати візок аби доїхати вдень, залишена на себе, у інший район міста. Або залишатися ув'язненою у своєму дворику і чекати поки чоловік прийде з роботи.

Народити дитину в Україні означає випасти з життя. Стати залежною, невільною, неповносправною. Або треба мати багато грошей - нянь, власну машину, асистенток. Чи неабияку силу волі - щоб бачити не тільки пелюшки та пісочниці. Лякає мене кількарічний відлюдницький спосіб життя моїх подруг, що народили. Лише одна продовжує вести свій бізнес - мають з чоловіком мовну школу. Встигають пильнувати не тільки свою донечку, а й навчати інших. Але то радше виняток, поруч - батьки і місто їхнє за годину пішки обійдеш.

Дітей в мене немає і найближчих 9 місяців не передбачалися. Але думаю, варто готувати сани влітку. Політичні партії вважають, що такі проблеми менш важливі, ніж боротьба за мову калинову. Непочатий край роботи також феміністкам, але їх більше переймає, наприклад, право туніських жінок викладати оголені фотки в інтернеті. А, так, ще можна аборт зробити.

Два вірші, заради яких було варто йти на Арсенал

2013-06-01

Обидва виявилися про пастухів. Один пасе дерева, другий - оленів. Але насправді, обидва - про "одинокість" чи - кому ріже - самотність. Читали їх на презентації "УПА"- Української Поетичної Антології

Юрій Андрухович читає "Ван Гога" Ліни Костенко. Слухати зранку Andrukhovych vangogh1 by Lena Pavlova

"О якже це нестерпно, пане-брате, так безоленно оленярувати" - пише Іван Малкович у власному вірші "Житіє оляняра", де "Оленяр - жінка якого Олена" і в жодному разі просить не ототожнювати автора з ліричним героєм. Malkovych olenyar1 by Lena Pavlova

Нарешті з'явився вірш про Олен, а то "тільки Оля це доля це доля" і "панно Інно, панно Інно". Шановні поети, недопрацьовуєте - ще стільки імен жіночих неоспіваних.

P.S. Хто не був на Арсеналі, останній день - сьогодні.

Акцент

- Чому індуси між собою у Штатах розмовляють англійською, - зацікавило мого друга, який час від часу там працює у галузі ІТ.

- А якою мовою говоритимуть два галичанина між собою в Москві? - сміємося.

Другові індійці пояснили, що вони мають стільки мов, що можуть реально не розуміти одне одного. У наших в Москві цілі інші, хоча з індусами їх об'єднує, що корінні меншканці цей акцент спалять майже завжди.

Далі розмова зайшла про програму, яка б сама розшифровувала тексти з аудіозаписів інтерв'ю. Про неї мріють всі мої колеги-журналісти і не тільки, а лінь - рушій прогресу.

Знаємо, що англійською такі програми існують, а українською... Думаю, зависне на другому реченні настаящого суржика. Якщо хтось таки оцифрує українську в актуальному стані (не на рівні якщо "кохатися" - то у правді чи у квітах).

Друг каже, що у США такі програми існують, хоч і дорогезні. Використовують їх у кол-центрах - вони автоматично розшифровують ключові слова автоматично записаних скарг. А потім працівники фірми читають записи і вже скеровують сили у подоланні вказаних проблем.

- А якщо подзвонить індус? - питаю .

- Напевно, його скарга врахована таки не буде, - посміхається друг.

Ну, наш сервіс поки що має людське обличчя. І переважно радянську ненав'язливість.

А може вбити себе?

2013-04-25

У видаленні із Facebook є трохи від самовбивства. Хоча так само як і від самопорятунку.

Схильності до саморуйнування наче не маю. Не пробиваю навіть вуха - трактую будь-який пірсинг як рани. Не виступаю войовничо проти інших, але щоб заподіяти собі дірку у вусі чи іншій частині тіла - навіщо? Татуювання не люблю з тих же причин - наче подряпати ключами полірований стіл з червоного дерева. Та й нащо обмежуватися тим самим малюнком? Отже, мені не стане сил зважитися навіть на електронне самогубство - видалити свої акаунти із усіх соцмереж. Але вони стали звичками. Деякі - поганими, хоча всі були корисними на початку.

Соцмережі - як цигарки. Найуспішніше - взагалі не починати. Маю Facebook, Livejournal, Twitter, Tumblr, Vkontakte, Pіnterest, Formspring (найбезпечніша соцмережа - нагнулась сама), Google plus, Flickr; Behance, Issue i Photobucket не чіпати, користь переважає. Впевнена, що маю ще десь екаунти, але наразі забула. Соцмережі впливають на память, як кава на колір зубів - тьмяніє й вимиває кальцій

Мої перші "затяжки" сталися 10 років тому - у чатах та ICQ, потім - університетський форум Bo.net - протосоцмережа. Наркоманські звички почалися із нього. Але були обмеження - без інтернета вдома, лімітований час у студентському інтернет-центрі. Потім ЖЖ і нарешті Facebook, Vkontakte. Фейсбук завела 2008-г як міжнародний профіль, ім'я написала англійською, Вконтакт - для домашнього вжитку - всі однокурсники-однокласники вже були там. Відколи бабусине село стало global village з інтернетом? Вконтакте завели собі і сусідські діти - можу слідкувати за життям квартирантів у старенькій хаті.

Сьогодні маю у Facebook 1782 друзів. Використовую його дуже багато для роботи - але це тільки привід. Новини дізнаюся з нього - з перших вуст про роботу режисерів над фільмами, письменники тут повідомляють про дописані романи - а потім вже те саме повторюють ЗМІ.

Виникла потреба у електронній увазі. Від Facebookа вже давно нудить, але наполегливо зазираю туди щоп'ятьхвилин, як алкоголік у кіоск-наливайку - може шось помінялось і йому наллють стограм в борг? Виправдовуючись, ставлю риторичні запитання - "Шо корисніше - почитати півгодини фейсбук чи почитати книжку?" А якшо півфрендстрічки - письменники-редактори-коректори-видавці-ілюстратори?" Так за півгодини прочитаю книжку одного автора, а так - десятка, і не факт шо гірших. Хоча інша половина френдстрічки - про во свобода москалів озірова чужих дітей і як-я-гарно-вип'ячую-губи-в-зеркалі-в-туалеті-і-фоткаю-себе-на-айфон.

Все частіше бентежить Facebook-погляд - коли ти зустрічаєш свого френда, але не впевнений, чи маєш сказати "Привіт" - ви ж ніколи не були знайомі, не спілкувалися, не переходили ні на ти, ні на ви, ні на твою мать. Бо ти знаєш якого кольору в них думки і труси, а вони не вітаються із тобою, випадково зіткнувшись в метро.

Facebook має навіть мій кіт Інжир, за сторінкою слідкують 103 користувачі. Вчора його фото лайкнула якась дівчинка з Варшави, що вчиться з Берліні - не знайома мені. Але коти у соцмережах - окрема тема, як і поп-філософія - фрази з претензіями на життєву мудрість типу "Дорогой - я женщина. Я не хочу быть сильной и решать все за двоих. Если и ты не хочешь, то давай останемся подругами" або крилаті вислови типу "Целуююсь я лучше, чем готовлю".

Або/але "На вкус і цвет все фломастеры разные" - як пишуть ті ж демотиватори. Якщо з мене видалити всі шкідливі речовини, то нічого ж не залишиться:

Livejournal - відколи всі із меткістю тарганів перебігли на Фейсбук - став тим, чим мав бути - яксним кольоровим журналом, з цікавими фотографіями, дописами не без претензій на художність. Менше особистих стосунків, менше дурних приколів - технологічно їх легше постити на стіні у Вконтакте, яку успішно освоїли навіть на селі.

Twitter - улюблений. Подобається тим, що його не вкурюють інші. Можна писати щиріше - навряд чи його причитає хтось, хто не повинен бути. Це тренажер лаконічності - у 140 символів можна вмістити все. Не відволікає на картинки й коментарі.

Tumblr я пишу те що дуже хочеться сказати, але не хочу щоб хтось зі знайомих прочитав. Або що б не загубити. В Україні Тамблер мають не так багато людей, за його наявність вважаю просунутими.

Vkontakte - родичі, однокласники, ті хто не має фейсбука. Залежності не маю. Дозволяє дізнатися хто з твоїх однокласниць вийшов заміж а хто народив і кого саме - коли зустрічаєш старого друга - якось і розказати нема шо - все вже бачив у вкантактє.

Pіnterest - ідеальна соцмережа: жодних слів, самі картинки. Виглядає як онлайн-галерея, колекції формуєте ви. Можна зберігати фотографії, які зацікавили у мережі, можна пришпилювати собі на стіну (пін -шпилька). Зберегла туди портрет Гітлера, написаний лайном пензля одного німецького художника - постійно забуваю прізвище. Малює усіма рідинами, яке виділяє тіло - наприклад, портрети друзів спермою. Розповідаю про художника, коли мене хтось намагається вразити новиною типу "Художник малює сміттям" .

Поступово наближаємося до кіборгів - коли нові пломби заміняють зуби, а контактні лінзи дають чіткий фокус моєму зору, соцмережі роблять роботом спілкування. Навряд чи ми природно змогли б винести стільки контактів, друзів, бути зануреними у стільки доль - тому є відчуття легкої роздавленості. Але видалитися вже не можу. Та й плачу за ці нові можливості тим, що набуває найвищої цінності у сучасному світі - часом.

На холодець до Irvanets

2013-04-09 14:01:22

"Толстой", "Тургенефф" - ресторани у нас не називають іменами українських письменників. Хіба у Франику бачила "Франко". Але кухня італійська - може то й Franco.

Недопрацьовка тут. Треба просувати вітчизняні бренди, тим паче, концепції самі лягають.

В ресторані "Леся Українка" було би вегетаріанське меню - "Не ріж, не бий не убивай".

У Рівному залюбки ходила би на холодець до буфету Irvanets.

А в ресторані Kotlyarevsky - свинячу голову до хріну і локшину на переміну, потім з підлевою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу і з маком медовий шулик.

Рибними стравами славився б Dnistrovy на набережній. М'ясне - кажуть друзі - їли б тільки у ресторані Shklyar, і запивали б це горілкою "Холодний Яр".

Чай з яблуневого цвіту пила б у романтичному закладі Hvylyovy, а каву, чорну як пекло, із грушами в тісті - у елеганцькій кнайпі Vynnychuk.

Кладовище пластикових пакетів

2013-02-19

- Думаєш, він такий хазайновитий, що сміття виносить? Та він просто перевіряє, чи нема там використаних презервативів. Докопується, чи не зраджую я, поки його нема вдома, - репліка з фільму "Звичайна справа" нагадала стару ідею про waste-аналіз.

Про людину можна багато дізнатися зі сміття, яке вона викидає. Цілий портрет можна скласти - що ви їли, що робили і любили, чим хворіли. Приватні смітнички приховують багато приватних секретів. Саме тому було цікаво поїхати на полігон зі сміттям - подруга знімала там документальний фільм.

Стільки чайок, як над сміттєзвалищем, ніде не бачила. Раніше в мене вони асоціювалися з морем. Тут теж було свого роду море. Кінця-краю не має.

Історії про те, що знаходили тут навіть рештки тіл немовлят, проймали. Що ж знайдемо ми, якщо пройдемо, міцно затиснувши носа, на кілька куп вглиб 40 гектарного полігону з рештками приватного життя столиці? Вінтажні іграшки? Поламану теніку? Дивний непотреб? Пляшки вже позбирали до нас "спеціально навчені люди".

Ми розчарувалися. Нічого. Нічого, що б тримало форму - лише в'язка однорідна брунатна маса і залишки етикеток - наче це величезний брендовий магазин, самі назви, логотипи, фірмові шрифти на посічених вітром і часом обгортах. І пакетики, пакетики, білі, рожеві, зелені пластикові пакетики - ось над чим невладний час. Вся органіка вже переплавилася, а їм - хоч би хни.

Той сморід, і чайок, і мільярди білих пластикових пакетиків я тепер згадую щодня. От і сьогодні, коли повернулася додому з магазину, розклала продукти в холодильник і підняла зі столу десяток розірваних целофанових кульочків - я знаю, де вони доживатимуть.

Radio Wawa

2013-02-18

"Салат може бути грецьким, але музика – тільки польська". Це рекламу польського радіо Wawa запам'ятала назавжди. І радіоканал два тижні не міняла. Це було 6 років тому, коли я вперше потрапила за кордон. Два тижні жила у Кракові – поїхала туди вчитися польської.

Отримувала втіху від кожного вияву того, що це інша країна – від табличок в потязі польською до іншої музики на радіо. Що перше зникає, коли перетинаєш кордон – російська попса, - як каже мій друг. Але з'являється інша – англійська. Вона, можливо якісніша або здається такою, бо слова звучать менш затасканими, ніж у російській – але та ж сама, яку крутять у нас. Коли чула невибагливі симпатичні пісеньки англійською у польських кав'ярнях – аж образливо ставало – знову почувала себе не за кордоном. Вперше тоді відчула цей присмак універсальності. Пахне макдональдсом.

І де б я не була – у Грузії чи Андоррі, - англомовна музика за кордоном на мене справляла подібний ефект, як в Україні – російська. У Тбілісі траплялися милі випадки, коли класику російської естради можна було почути на радіо у місцевому виконанні – так хоч акцент дає відчути, що ти в пострадянській, але Грузії.

З Радіо Wawa – zawsze polska muzyka – я тоді вивчила чи не більше слів, ніж на лекціях польської, які слухала два тижні. Мала вже з десяток улюблених пісень, які наловчилася з радіо записати на плеєр. І потім місяць ще вишукувала вдома в неті тексти та імена виконавців. В Україні тоді не було жодного радіо, де б грала тільки українська музика. Чи є таке зараз – достеменно не знаю, точно не на FM, десь в мережі, напевно, знайдеться.

Сьогодні ж - хоч заходиш в магазин угорських сувенірів в Будапешті, чи пивбар у Перемишлі, - опа, Gangnam Style - почувай себе, як вдома. Звучало скрізь. Хоч наче вже корейська, а не англійська. Та й салат олів'є – в Європі більше знаний, як російський. Алеу нас по-київськи може бути хіба що котлета.

Чому горів Гостиний двір?

2013-02-09

Реставрація - це покращення. Реконструкція - ще більше покращення.

Якщо пам'ятка архітектури розташована над метро і покращувати її знизу проблематично, варто покращити дах. Якщо дах покращення не вимагає, треба, щоб вимагав.

Але найдраматичніший метод покращення - очищення вогнем. Перевірено - проганяє злих духів і активістів, доводить пам'ятки архітектури до потрібної кондиції.

Навідміну від рукописів, пам'ятки архітектури горять. І запалюють їх, як зірки у Маяковського - коли це комусь потрібно.

Сьогодні вночі підпалили Гостиний двір. О 2.12, сирої дощової ночі середини лютого. Горіло у трьох місцях одночасно, - повідомляють активісти - над приміщенням, де вони чергували - дві точки та одна - над бібліотекою. Щоб погасити пожежу, довелося робирати частину даху.Тепер будівлю неодмінно доведеться ремонтувати.

І навіщо були ці кілька місяців боротьби за вибір між реставрацією і реконструкцією?

Все вже пороблено, тепер має бути покращено.

Здавна, після очищення священним вогнем, попіл використовували як добриво.

Цікаво, чи не виростуть тепер після дощу на згарищі ще кілька поверхів скляного торгового центру?

Мертва музика

2013-02-06

- Дєвушка, наш кампьютер с'єст вашу флешку, - щебече відрепетирувану відмазку адміністраторка "живої музики".

Ресторан називається "Європа" і грає тут російська попса. На нашому столі французьке вино і ми не бачились 10 років.

Хочемо говорити, чути одне одного, розуміти, співпереживати. А виходить тільки перекрикуватися банальними фразами в проміжках між "снова сєдая ночь і только єй довєряю я".

На флешці - Beatles, Океан Ельзи, Zombie від Cranberries і "Лиш вона лиш вона сидітиме сумна". Це ті пісні, які ми слухали ще однокласниками, 10 років тому. Підбирали їх навмисне з нагоди зустрічі. Але флешку з'їсть комп'ютер, тому всі будуть слухати весільні-застільні упереміж з "Я твой наркотік твой нікатін твой алкоголь". І дарма, що хто платить, той замовляє музику. Платили ми, а враження було, наче замовили нас. Як мінімум, на тортури.

- Скільки вам заплатити, щоб ви не грали?

"Жива музика" вдає, що не розуміє. Це удар нижче пояса. По амбіціях, творчих планах і авторитарному авторитеті.

Підхмелілі ентузіасти з сусідніх столів збирають з кожного по п'ятірці, щоб пєсні і пляскі продовжити на годину. Ми готові викласти по 50-ці, щоб вони перестали на годинку раніше.

Але ми знаємо, що навіть якщо зберемо ці гроші і заплатимо "живій музиці", вони все одно не припинять.

- Но другіє же хотят танцевать, - відмазки то окремий жанр репертуару, - і перемагає творчість.

І ми йдемо, так і не поговоривши. Чекаючи що, може, через 10 років ще зустрінемся. І не розуміючи, хто назвав цю мертву музику живою, волаємо у свіже повітря лютневої ночі, що "невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах".

"Криївка" для "москалів"

2013-01-21

Три підсохлих шматки печеної шинки, "криничка" з 7-8 розрізаних навпіл ковбасок, трохи сірого рулету з яйцем - це м'ясна дошка "Криївки". Замовляю її утретє, з піврічним інтервалом. Колись вона була густо встелена усілякими смаколиками. Тепер більше спостерігаємо дошку, ніж м'ясо.

Але найбільше мене вразив образ трьох куцих дольок огірочка. Виглядали наче тут їх не квасять, а мордують. Але чому їх три? Як можна розрубати цей кволий огірочок натроє? Рівними частинами, що у ціле не складуться. Генії тортур радянського ЧК дісталися кухні? Де четверта? Можливо, її взагалі відправили у Сибір чи стерли навіки всі згадки про неї. Вимагаю хоча б реабілітації її пам'яті.

Коштує це повстанське щастя 50 гривень. Разом з двома пивами і хлібом і чайовими вийшло сто. Розумію, що таким чином послідовно втілюють образ повстанських реалій. Або воріженьки таки дістались кухні чи працюють під прикриттям серед офіціантів. Бо про галицьку щедрість була іншої думки. Завжди згадувала її коли мені приносили "котячі" порції у Києві.

Не піду я більше в "Криївку". Хай москалі туди ходять.

Мої блоги на Gazeta.ua за 2012 рік

2012-11-27

З улюбленого сайту в інтернеті ragu.li дізналася, що Олена Лоран написала книгу. До того писала вона переважно на білбордах - подяки "Спасібушечкі" коханому за машину. Нове творіння діви має 368 с. і називається "Алиса в стране чудес. Болтовня брюнетки". Отже, всі інші новини літератури, напевно, зачекають.

Початок не провіщав нічого лихого:

"Безумно красивая и счастливая Алиса спускалась вниз по мраморной лестнице. До боли знакомое место... Белое платье в пол, нежные кружева и массивные серьги с бриллиантами прозрачно намекали, что в ее жизни грядут большие перемены"

Героїня Аліса у свої 23 - постійна клієнтка скальпеля пластичного хірурга. В дитинстві хоче бути "плястітуткой", підрісши снідає кокаїном з машини і ретельно слідкує за здоров'ям:

"Цветов от тебя не дождешься, а за букет спасибо!" В приемной венерологической клиники мы отослали два абсолютно идентичных сообщения. София писала Коровину, а я – Мише Барбашу. Коровин, как обычно, отшутился, чем, в принципе, ни капельки не удивил мою подругу – ни оригинальностью ответа, ни результатами анализов. А вот мой герой упорно доказывал, что это не его рук дело.

Точнее, члена. Свинья!"

Спочатку думала, що стиль твору можна схарактеризувати шнурівським терміном "Брендреалізм" - на кожній сторінці героїня вигулює сукню чи босоніжки якогось бренду, на деяких назви займають відсотків 25%. Навряд чи продактплейсмент принесе такі відсотки у реальних грошах, але, шановні сучукрписьменники, вчіться.

Цитує класиків - Керолла (якого точно знаємо що прочитала, чи принаймні переписала - у кожному розділі епіграфом) і Тараса Григоровича Шевченка (коли черговий мужчина везе її показати мальовничі кручі, оспівані поетом - півсторінки займає "Заповіт").

Інколи авторка торкається реальних постатей і порушує справді філософські питання:

"Бойкая певичка" – так написали обо мне в СМИ. И приложили к рассказу о вечеринке фото, где я в развратных позах целуюсь сначала с одним гостем, потом со вторым,

а после – еще и с травести-дивой Монро. Могу ли я считать себя лесбиянкой после последнего/ней?

Сильна героїня, оточена безліччю шанувальників, подекуди продукує ефектні сентенції черговому мужчинці, ставлячи його на заслужене місце:

"Миш, помнишь три слова, которые я тебе сегодня говорила: "Я тебя люблю"? Так вот, забудь их и запомни три новых: "Иди на х..й!"

Але разом з тим залишається слабкою, добре знаючи, що таке "Пороблено"

"Алиса села, ведунья вложила ей по яйцу в обе руки, одно положила в лифчик, чтобы у груди было, а еще одним начала катать по гостье, отчитывая свои заговоры. Девушке вскоре стало плохо. Казалось, что невидимая сила вырывается из груди. ... Потом ведунья попросила раздеться догола. Гадалка заявила, что порча снята, и посетительница должна ей 6666 долларов, которые нужно срочно отдать в течение трех дней, иначе она умрет. Так дьявол только что сказал. И умрут все,кому она об этом расскажет."

Не переживайте, хепі енд попереду. Хоча найбільше мені сподобалась анотація:

Аннотация аннотация аннтоация аннотация анн-

тоация аннотация аннтоация аннотация аннтоация ан-

нотация аннтоация аннотация аннтоация аннотация

аннтоация аннотация аннтоация аннотация аннтоация

аннотация аннтоация аннотация аннтоация аннотация

аннтоация аннотация аннтоация аннотация аннтоация

На Дивані Незалежності

2012-11-22

- Ти на Майдані?

- Я на дивані!

- Ось поки такі, як ти на диванах відлежуються, люди на Майдані Незалежності...

- А у мене Диван Незалежності!

Цей смс-діалог часів Помаранчевої революції знайшла у матеріалах своєї курсової роботи "Гра слів у фольклорі періоду Помаранчевої революції". Писала її 7 років тому. Події Арабської весни супроводжували Facebook, Twitter та YouTube, а у нас 2004-го були тільки е-мейли та смс-ки.

Подаю той уривок курсової, де йдеться про смс:

"У жовтні 2004-го найпоширенішим було таке повідомлення, яке з певністю можна зарахувати до смс-фольклору: "Ющенко ТАК! Янукович МУ...АК! Надішли це смс 5 друзям і після 31 жовтня тобі буде щастя". Структуру запозичено з особливих листів, які спрямовані на забобонних і нав'язують можливість здобуття щастя при багатократному їх переписуванні. Характерною також вона є і для смс-повідомлень, що мають такий самий механізм впливу і застосовуються телефонними компаніями для того, щоб забобонні клієнти витрачались на кількаразове пересилання таких повідомлень. Невиконання пропонованого розсилання вважається поганою прикметою. Таке смс супроводжується передбаченням негативних наслідків типу "а то у вас не буде кохання 7 років").

Насправді, аналізований зразок є скоріше народним продуктом творчості, пародією на дану структуру. Негативні наслідки не вказані, оскільки вони очевидні (програш на виборах і те, до чого він призведе). Фраза "тобі буде щастя" із вказаною конкретною датою – зразок дотримання трафаретної структури. Приклад: "Ющенко - ДРУГ, Янукович – ПЕТ...Х! Надішли це повідомлення 5 своїм знайомим, інакше зек стане Президентом твоєї країни!"

Короткість форм сприяє частому вживанню шаблону "тому що" у смс. Наприклад: "Вибір 2004. Тому що гладіолус" або "Так Ющенко, тому що Янукович!". Походження фрази "тому що гладіолус" пов'язане з телепередачею "КВН", де у виступі однієї з команд-учасників слово "гладіолус" було універсальною відповіддю на всі запитання.

Формула "Тому що" – зручний "майданчик" для гри слів. Вона не вимагає використання довгих фраз і є гарним вибором для переосмислення у смс.

Поширення набув такий варіант перегравання традиційний структур як використання за основу офіційних повідомлень мобільного оператора. Наприклад: "Залишок вашого рахунку переведено до виборчого фонду Янукович, тому що...йому нічим платити мені. Дякую. С. Тигибко". Структура типова для жанру смс – початок стилістично нагадує технічні сервісні повідомлення щодо операцій із рахунком. До них долучено штамп "тому що". Використання таких псевдосервісних повідомлень спрямоване на те, щоб викликати занепокоєння у разі неуважного прочитання смс, а при осмисленні – реакцію сміху.

Технічно зумовлене використання латинської абетки: "4omu z Yanukovu4em mozna spaty bez prezervatyva? – Tomu s4o NADIJNYJ!" Такий вигляд смс-повідомлень і латинські літери та цифи замість букв – характерні особливості жанру. У даному прикладі обіграно один із структурних елементів смс – підпис та шаблонну структуру, тиражовану рекламою: "А потім маленьке звірятко загортає горішки в бюлетені з неправильними відповідями; ЦВК". Йде переосмислення старих структур за допомогою приписування їм нових значень.

Інколи відбувається навіть окнижнення смс та забарвлення у емоційно високе. Ось приклад смс-діалогу:

- Помаран4ева геометрія осені гласить: немає нічого круглішого за свободу. А фізика додає, що радіус – сила духу, обмежена швидкістю світла: таке правило вселенського руху.

- До помаранчевого дискурсу приєднується хімія, яка на дослідах визначила, що індикатор набуває оранжевого кольору в середовищі сили духу і свободи."

Якщо чесно

2012-11-02

Вже півроку помічаю особливу моду на фразу "Якщо чесно".

Її супроводжує особливий погляд, наче змовницький. Та інтонація, ніби з вами говорять особливо щиро й відверто. І про те, що з ввічливості чи інших причин, не мусили б говорити.

Все частіше викидаю цю фразу з розшифровок коментарів, все частіше чую у мові друзів.

Наче нічого серйозного - стильна штучка, мовний реп'яшок. Але мене пересмикує, коли читаю її у інтерв'ю. Виходить, решта сказаного - без мітки "Якщо чесно"- автоматично стає брехнею.

Найчастіше її вживають у розмовах про особисте, стосунки і політику.

Для мене ця фраза - мітка лицемірності. І реакція мови на події навколо. Не дивно, що популярною вона стала саме у період найінтенсивнішої передвиборчої агітації. Тому що в цей час чесних слів набагато менше, ніж "якщо чесних".

Мені пише Барак Обама - 2

2012-09-01

Як це роблять у них:

Olena --

This is my last campaign, and I'm ready to give it all I've got.

I know supporters like you are, too.

Thank you so much for your support in these final weeks.

Please donate $3 or more before tonight's deadline:

https://donate.barackobama.com/Midnight-Deadline

Thank you,

Barack

Як би це виглядало у нас:

Олено,

Це моя остання кампанія, і я готовий віддати на неї все, що маю.

Знаю, що такі прихильники, як ви, теж

Дякую дуже за вашу підтримку останні тижні

Будь ласка, пожертвуйте 3 гривні чи більше до півночі

https://pozhertvujte.viktorufyodorovichu.ua/polnoch

Дякую,

Віктор

Квіти для Ступки

2012-07-27

Вперше чула аплодисменти на кладовищі. Але аплодували не гамлетівським трунарям.

- Богдане Сильвестровичу, до вашого ювілею журнал "Країна" хоче бачити вас на обкладинці, - кажу в трубку минулого серпня. Голос звучить впевнено від щойно випитої кави, рука тремтить.

- А що це за журнал?

- Один з двох загальноукраїнських тижневиків українською мовою в цій країні.

- Ну, не знаю. І що ви хочте?

- Хоча б 40 хвилин вашого часу для інтерв'ю.

- Це ви будете 40 хвилин мене мучити?

- Це ми будемо 40 хвилин насолоджуватися Вашою життєвою мудрістю.

- Добре, - зітхає. - Приходьте завтра.

Так починалася та розмова, за день до його 70-річчя. До неї ми ще дві години чекали під театром - каталися на гойдалках і мили ноги від піску у фонтані, з чилійським червоним сухим у сумці і букетом лілових гладіолусів на карусельці.

- Богдане Сильвестровичу, чи завжди ви подобалися чоловікам? Ой, жінкам. - Таня присоромлено опускає зелені очі.

- Запитання, гідне кисті Айвазовського, - сміється він. Таня в зеленій сукні кольору хвилі з "Дев'ятого валу" сама була гідна кисті. Сміх розряджав атмосферу. Набільше - вже після інтерв'ю, коли вона потягнула розглядати статуетку "Оскара", розверненого до стіни. Те, що стирчало замість меча, ми ввечері ще хвилину обмірковували яким словом назвати у статті.

Витримувати його погляд інколи було важко - на мене дивився не звичний кіногерой і не персонаж глянцевих сторінок. Потім, на кладовищі, одразу зрозуміла слова режисера Андрія Приходька - про відчуття, що він може фізично дістати словами до серця партнера. У його спектаклі - чи не останній постановці зі Ступкою - грав старого Фауста. У фіналі прощався зі сцени з усіма і сповідався. "То був незлий намір - висповідатися зі сцени".

Перед нами він не сповідався. Але інколи було відчуття, що говорить не з нами, а з часом - добре усвідомлюючи, що він вже кілька років помирає, і ці рядки можуть стати чи не останніми.

- Як звабити неприступну жінку?

- Не знаю, неприступних не зваблював.

- Чи помічаєте ви спів птахів? Які місця любите?

- У Києві люблю театр Франка, скверик біля нього і подвір'я Софійського собору. У нас біля театру зробили фонтан, який не працював більше 20 років. З дерев іде штучний спів птахів. Навіть такий приємно слухати. А в Києві, слава Богу, птахи ще співають. Люблю Львів, бо я там виріс. Люблю ходити його вуличками, особливо під час дощу. Брав парасолю, підняв комірець, галоші одягнув і пішов під дощем. Тоді якийсь озон був, запах інший. І дощ дуже лив. Зараз рідко, але ходжу під дощем.

- Що для вас щастя?

- Щастя - коли тобі в кіно приклеять бороду тим лаком і ти 12 годин так ходиш. Вона тебе скуйовджує, скручує, не можеш їсти, тільки через соломинку. В трубочку п'єш сік, зберігаєшся, бо переклеювати її - ще гірше. Коли закінчується зйомка, знімаєш цю бороду - оце щастя.

Щастя - їхати до офісу спекотним серпневим тролейбусом після розмови з ним. Ми були натомлені і веселі. Вже не хвилювалися. Після розмови відходила, як після наркозу.

Але найщасливішою людиною, баченою того дня, була квіткарка на Житньому. Коли почула, що букет гладіолусів, який вона щойно загорнула, - для Ступки.

Жовті проти Блакитних

2012-06-10

Все було так, як ми собі науявляли. І просто під носом. Київ, Поділ, ранок після відкриття Євро. Три високих пузатих шведи в жовтому питають двох міліціонерів в синьому:

- Do you speak English?

Що вони іноземці було ясно з дорогих окулярів у роговій оправі, які наші під майки і шорти з трьома смужками не вдягають. А от чи серйозно вони потребували мовну допомогу – не знаю. В запитанні прочитувалася легка іронія, але все в межах такту.

Хлопці в формі зупиняються, мовчки розгублено дивляться один на одного. Німа пауза. Важке їм випало завдання – захищати не тільки порядок, а й честь держави. Врятувало уточнююче запитання. Звучало, наче вчительське, що витягує учня на іспиті.

- Where is the supermarket?

Хлопці зітхають полегшено. Рятує їх те, що супермаркет – рукою подати. Жодних тобi left чи right. Розгублено, але гордо, один з них, простягує рукою прямо і випалює:

- Yes. Сільпо. Там.

Жовті весело прямують до супермаркета, де, підозрюю, вчора вже були. Сині мовчать. Перший іспит позаду.

Без посередника

2012-05-17

В нічному трамваї підсідає дебелий дядько в камуфляжі. Пахне потом й перегаром. Сказав, шо афганець, попросив "памочь". В гаманці сотка однією купюрою - відповіла, не маю. "Такая красивая, не можешь шолє найти себе мужика, чтоб бабло давал?"

Поглянула на його костиль і такого ж небритого друга, і далі носом в газету (по-українськи, звісно). Вирішила не пояснювати, що суперечить сам собі. Якщо дівчина мусить брати гроші "в мужика", то чого просив їх у мене, а не в дядечка через три сидіння? Без посередника завжди ж краще.