Дві Віагри - два Динамо
2013-10-29
А ще я вважаю, що існування одразу двох груп "ВІА Гра" - явна ознака наближення Судного Дня. Зміни у їхньому складі завжди сприймала нормально. Бо "ВІА Гра" - як футбольний клуб, куди набирають нових і нових гравців, але вона все одно залишається собою. От шо б сказали мужчини, якби раптом стало два "Динамо-Київ"? Чи виник "Шахтар" Ахметова і "Шахтар", наприклад, Януковича? За який вболівати, якщо в обох гратимуть все одно прудконогі бразильці?
Менше з тим, на англомовний ринок мій улюблений український поп-гурт виходить під назвою Nu Virgos. Напевно, щоб ніяких зайвих проблем за бренд із потужними фармацевтичними компаніями не виникало. Зате між собою колишні продюсери за ім'я "ВІА Гра" посудитися не проти. Чого тоді не назвати одну "Імпаза", наприклад? Чи "Золотой коньок Меладзе" - як радять мої друзі у Фейсбуку. До речі, треба розпитати, звідки вони стільки назв подібних препаратів знають. А скільки є ще народних засобів для цього діла.
Наприклад, народне шоу "Хочу в ВІА Гру". Його я так і не бачила, хоча шкодую. Бо ідея крута. Але в такому жанрі з родючої української землі можна набрати хоч сто складів. Бо що таке "ВІА Гра"? Руда, білява і чорнява жінки з більшетретього номером бюсту співають ліричні пісні російською? Але якісніше за "поющіє труси", бо інша "цінова" категорія. В плані - труси вже дизайнерські. І якщо ВІА - це вокально-інструментальний ансамбль, то ноги і груди - основні їхні інструменти. А щодо поп - то це жанр.
Хоча чого я переживаю - подумаєш, дві "ВІА Гри". Можливо, це наслідок дитячої травми від зміни акторів у Санта Барбарі. Оце випадково дізналася, що актриса Робін Райт там грала Келлі Кепвелл і з жахом усвідомила що не пам'ятаю її місце в Ієрархії. Зате знайшла дуже педантичний сайт, де всі подібні прогалини можна відновити: http://www.capridge.com. Всі актори і персонажі з фото, біографіями. Вказано хто з ким спав, фліртував, одружувався і анулював шлюб. І про "ВІАГру" колись намалюють.
Але чи може зараз взагалі існувати хоч одна справжня "ВІАГри"? Чи кожна наступна буде тільки її симуляцією? Та байдуже, хоч сто. Бо все одно, сьогодні найпопулярніша в світі українська група інша, це FEMEN. А туди беруть і з меншими грудьми.
На дієті 2013-09-26
На тиждень вирішила відмовитися від Фейсбука. Надихнула книжка "Наша маленька ПНР" - де сучасна польська родина на півроку "повернулася" у 1981-й. На картопельці зі смальцем герой набрав 12 кг, півроку без мобілок і ненужних новин з інтернету дали позитивний ефект на нерви. Попри всі плюси фейсбука для журналіста, мінуси стали переважати. "Та я для роботи," - виправдовуюсь і щоп'ятьхвилин рука тягнеться. Згадала розмову з хлопцями зі шведської Партії піратів і особливо фразу "Ми думаємо, що фейсбук - продукт, який ми використовуємо. Але скоріше це ми - продукт, який використовує фейсбук". Занадто багато стала виробляти змісту для цієї соцмережі. Тож - щоб перевірити чи відбулися незворотні зміни - оголошую тижневу фейсбук-дієту.
За тиждень ламало постійно. Почувалася, наче у селі на засланні. Перший день - ейфорія від корисної спрямованості часу. Вдома запекла м'ясо і смачнюче овочеве рагу. Тішить, коли помічаю знайомий інтерфейс з літерою F на компі поруч. Здається, шось відбувається без тебе. Цікавих людей шукаєш в ґуґлі.
Друга доба: Кинути фб як кинути курити - набираєш зайві кг. Цукерочки, коржики - частіше.
Третя доба: жж раптом такий цікавий. На кухні тепер нічого не пригорає. На Гогольфест пішла сама, бо не було куди написати хто ще йде.
Четвертий день - Попросила колегу зайти у мій акаунт і витягнути статтю з повідомлення - бо автор трубку не бере, на мило так і не переслав. Перша лажа.
П'ятий день - Робочі журналістські потреби вирішую у твітері. Хлопця, що не користується соцмережами, ми знайшли через соцмережі. Друга лажа: не знала, шо у пана, якому тричі надзвонювала - день народження. Колеги не підказали, бо вважали то загальновідомим фактом. Махлюю - прошу скидати мені найцікавіші пости улюблених авторів.
Шостий день - написала на могилянський форум Bonet. Раніше години онлайн-сплікування проводили там. Тішуся, шо воно ще живе. Відчуття дуже вінтажні. Колеги до мене вже звертаються "Женщина, яка не ходить у фейсбук". Цікаві пости з жалості кидають самі.
Останній день - настрій святковий. Заходжу - трохи трясе, чомусь хвилююся. Нічого не помінялося, пропустила одну важливу зустріч. Тю, нічого страшного. Аватарка набридла.
По русски не поймете?2013-09-04
- Здравствуйте, хотели бы предложить вам интервью с нашими артистами, - чую у трубці. Питаю, якими. Жіночий голос перелічує назви - випадкові комбінації англійських букв. Серед них знаю лише Квест Пістолз.
Часу до важливої зустрічі маю хвилинку, тож щоб совість відмовити була чистою, питаю:
- А серед них хтось співає українською?
- А вы по русски не поймете? - безпардонно відповідає голос.
- Ну, "Газета по-українськи" пише насамперед про українських виконавців.
- Так они же украинские, - переконує.
Розумію, цей діалог може тривати безцільно довго. І сперечатись не дуже хочеться, та й часу обмаль. Тому перед тим, як покласти трубку, співаю у неї найвідоміший рядок "українських артистів", який збігається з моєю думкою щодо пропозиції інтерв'ю:
- ...Я устал, хочу любви, а ты паришь секс.
Sexy me
2013-08-14
Живопис рушив у нефігуратив, література досі на панщині пшеницю жала, художня гімнастика тільки починає осягати здобутки танців на пілоні. Найшвидше з усіх мистецтв на новітні тенденції реагує попса.
Півгодини М1 - і я вкурсі. У "Дискотеки Аварії" дєвочка "тихо плачет в твиттере на двойном Beefeater'е" - про те, що ніяк не наважиться надіслати Йому е-мейл. П'ятий рік у твіттері, читали, знаємо.
Але наступна пісня мене перегнала - бо 3G досі не маю. Гурт A-Dessa (у все пов'язане з Одесою - вірю): "Милая, держи, я купил тебе 3G.Теперь что хочется - скажи, посылая месседжи". І в риму і правда. Головна трагедія ліричного героя - кохана потрапляє у "социальные сети" - і "не могут делаться дети". Коли мила таки вагітніє (мабуть, батарея сіла), він власноруч закопує подарований модний ґаджет саперною лопатою і нарешті почувається Мужчиною, ще й о Боже каким.
І останнє - не вірю, що пісня групи Серебро "Ми-ми-ми"виникла без урахуванняобкладинки журналу Time про покоління Me Me Me -ексцентричне so super-puper-drouper самозакохане sexy me. І у кожному помаху вій русских красавиц в бікіні та хутряних шапках на тлі туркусової морської гладі бачу тільки викривальну критику поколінню інстаграма
Сука
- Зараз завдання українців - не вмирати за Україну, а жити за Україну, - завершує розмову Антін Мухарський. Вирішили прогулятися з ним Хрещатиком і дослідити рівень жлобства. У його майбутній книжці "Жлобологія" 33 світлі уми аналізують, хто такі жлоби і як ними не бути. Непрофесіоналізм - одна з "проблемних зон" українського суспільства на всіх рівнях - включно з тим, що під парламентською люстрою.
- Ставати професіоналами, на дрібницях робити свій побут кращим, - радить Антін. - Вибирати між фасфтудами український. Бути вибагливим до професіоналів, які там працюють. Казати - суки, коли буде борщ нормальний? Коли будуть пампушечки з часничком, щоб таки - ням? В тому є сенс європейської України - насолоджуватися українським буттям.
Натхненні розмовою, після прогулянки фастфуд обрали український. На перший погляд черга виглядала наче не довгою - осіб із сім. Але головне у черзі - її швидкість. Радію котячій порції зеленого борщу, який мені нарешті насипають.
- Також картоплю, будь-ласка, і фрикадельки, - прошу у тієї ж дівчини. Страви обрала ці, бо вони поруч - не доведеться йти через всю чергу.
- Нет, это не мое, - показує на свою колегу за два метри. Та саме щось важить попереднім клієнтам і щоразу долає півзалу. Як і ще дві її колеги. Дівчина, яка відповідає за борщі, позіхає. За нами в черзі - нікого.
Логіки і логістики не розумію, але знаю, що борщ схолоне. Ще хвилин за п'ять починаю їсти його одразу в черзі з таці - щоб привернути увагу Повелительниці картоплі і фрикадельок. Тим часом вивчаю цінники й меню. Вони написані мікрошрифтом десь згори, поодаль від їжі. Щоб ніхто не знав, що і за скільки купує. Чим картопля по-селянськи відрізняється від картоплі по-домашньому і яка з них моя - на око не визначу. Питаєш, що це - тобі ліниво називають. Питаєш ціну - тобі кажуть "Дєвушка, читайте меню, там всё написано".
Внаслідок тривалих аналітичних потуг з'ясовую - фрикадельки подають зі сталою вагою, а картоплю - зі змінною. Так більшість страв. Їх важать і цю вагу пишуть окремо на папірці, а потім на касі ще півгодини множать коефіцієнти. Ок, думаю, зате можна варіювати порції. Бо за словами Мухарського, жерти без міри - теж ознака жлобства.
Але бачу, що пізно - мені вже насипали всю картоплю по-домашньому, яка залишалася і вивалили туди не тільки фрикадельки, але й півцибулини із соусу. Важать все разом.
- Добре, - кажу чисто з математичної цікавості. - Але як ви дізнаєтесь вагу картоплі, якщо ви не важили фрикадельки з соусом окремо?
Дівчина різко викидає фрикадельки на чисту тарілку, важить все окремо, пише папірці.
- Теперь верите? - цідить крізь зуби і несе кудись за метрів п'ять - гріти, хоча я не просила.
Витрачаю на 20 хвилин і 10 гривень більше, ніж розраховувала.
- Навіщо важити порції по грамах, якщо клієнтів не питають, скільки? Окрім як обважити, мотиву не бачу. Чи не простіше зробити сталі порції? Це ж фастфуд. Так швидше буде, більше клієнтів, - кажу подрузі, відсовуючи тарілку з цибулею і третиною картоплі.
- Вона коли важила, сказала про тебе "Сука".
- Вважатиму за комплімент, - сміюся. - Ми ж обрали українське і вимогливі до професіоналів.
Діти як інвалідність
У Празі вразила кількість молодих мам з візочками у метро. Звісно, скрізь є обладнання, що дозволяє людям на інвалідних візках користуватися громадським транспортом, тому завезти самій дитячий - не проблема. Навіть там, де тимчасовий ремонт на вулиці і все з дошок - окрема дошечка зрізана для візків.
У нас до молодих мам ставляться приблизно як до інвалідів. Жінка може взяти в зуби сумки, під пахву дитину і ногою штовхати візок аби доїхати вдень, залишена на себе, у інший район міста. Або залишатися ув'язненою у своєму дворику і чекати поки чоловік прийде з роботи.
Народити дитину в Україні означає випасти з життя. Стати залежною, невільною, неповносправною. Або треба мати багато грошей - нянь, власну машину, асистенток. Чи неабияку силу волі - щоб бачити не тільки пелюшки та пісочниці. Лякає мене кількарічний відлюдницький спосіб життя моїх подруг, що народили. Лише одна продовжує вести свій бізнес - мають з чоловіком мовну школу. Встигають пильнувати не тільки свою донечку, а й навчати інших. Але то радше виняток, поруч - батьки і місто їхнє за годину пішки обійдеш.
Дітей в мене немає і найближчих 9 місяців не передбачалися. Але думаю, варто готувати сани влітку. Політичні партії вважають, що такі проблеми менш важливі, ніж боротьба за мову калинову. Непочатий край роботи також феміністкам, але їх більше переймає, наприклад, право туніських жінок викладати оголені фотки в інтернеті. А, так, ще можна аборт зробити.
Два вірші, заради яких було варто йти на Арсенал
2013-06-01
Обидва виявилися про пастухів. Один пасе дерева, другий - оленів. Але насправді, обидва - про "одинокість" чи - кому ріже - самотність. Читали їх на презентації "УПА"- Української Поетичної Антології
Юрій Андрухович читає "Ван Гога" Ліни Костенко. Слухати зранку Andrukhovych vangogh1 by Lena Pavlova
"О якже це нестерпно, пане-брате, так безоленно оленярувати" - пише Іван Малкович у власному вірші "Житіє оляняра", де "Оленяр - жінка якого Олена" і в жодному разі просить не ототожнювати автора з ліричним героєм. Malkovych olenyar1 by Lena Pavlova
Нарешті з'явився вірш про Олен, а то "тільки Оля це доля це доля" і "панно Інно, панно Інно". Шановні поети, недопрацьовуєте - ще стільки імен жіночих неоспіваних.
P.S. Хто не був на Арсеналі, останній день - сьогодні.
Акцент
- Чому індуси між собою у Штатах розмовляють англійською, - зацікавило мого друга, який час від часу там працює у галузі ІТ.
- А якою мовою говоритимуть два галичанина між собою в Москві? - сміємося.
Другові індійці пояснили, що вони мають стільки мов, що можуть реально не розуміти одне одного. У наших в Москві цілі інші, хоча з індусами їх об'єднує, що корінні меншканці цей акцент спалять майже завжди.
Далі розмова зайшла про програму, яка б сама розшифровувала тексти з аудіозаписів інтерв'ю. Про неї мріють всі мої колеги-журналісти і не тільки, а лінь - рушій прогресу.
Знаємо, що англійською такі програми існують, а українською... Думаю, зависне на другому реченні настаящого суржика. Якщо хтось таки оцифрує українську в актуальному стані (не на рівні якщо "кохатися" - то у правді чи у квітах).
Друг каже, що у США такі програми існують, хоч і дорогезні. Використовують їх у кол-центрах - вони автоматично розшифровують ключові слова автоматично записаних скарг. А потім працівники фірми читають записи і вже скеровують сили у подоланні вказаних проблем.
- А якщо подзвонить індус? - питаю .
- Напевно, його скарга врахована таки не буде, - посміхається друг.
Ну, наш сервіс поки що має людське обличчя. І переважно радянську ненав'язливість.
А може вбити себе?
2013-04-25
У видаленні із Facebook є трохи від самовбивства. Хоча так само як і від самопорятунку.
Схильності до саморуйнування наче не маю. Не пробиваю навіть вуха - трактую будь-який пірсинг як рани. Не виступаю войовничо проти інших, але щоб заподіяти собі дірку у вусі чи іншій частині тіла - навіщо? Татуювання не люблю з тих же причин - наче подряпати ключами полірований стіл з червоного дерева. Та й нащо обмежуватися тим самим малюнком? Отже, мені не стане сил зважитися навіть на електронне самогубство - видалити свої акаунти із усіх соцмереж. Але вони стали звичками. Деякі - поганими, хоча всі були корисними на початку.
Соцмережі - як цигарки. Найуспішніше - взагалі не починати. Маю Facebook, Livejournal, Twitter, Tumblr, Vkontakte, Pіnterest, Formspring (найбезпечніша соцмережа - нагнулась сама), Google plus, Flickr; Behance, Issue i Photobucket не чіпати, користь переважає. Впевнена, що маю ще десь екаунти, але наразі забула. Соцмережі впливають на память, як кава на колір зубів - тьмяніє й вимиває кальцій
Мої перші "затяжки" сталися 10 років тому - у чатах та ICQ, потім - університетський форум Bo.net - протосоцмережа. Наркоманські звички почалися із нього. Але були обмеження - без інтернета вдома, лімітований час у студентському інтернет-центрі. Потім ЖЖ і нарешті Facebook, Vkontakte. Фейсбук завела 2008-г як міжнародний профіль, ім'я написала англійською, Вконтакт - для домашнього вжитку - всі однокурсники-однокласники вже були там. Відколи бабусине село стало global village з інтернетом? Вконтакте завели собі і сусідські діти - можу слідкувати за життям квартирантів у старенькій хаті.
Сьогодні маю у Facebook 1782 друзів. Використовую його дуже багато для роботи - але це тільки привід. Новини дізнаюся з нього - з перших вуст про роботу режисерів над фільмами, письменники тут повідомляють про дописані романи - а потім вже те саме повторюють ЗМІ.
Виникла потреба у електронній увазі. Від Facebookа вже давно нудить, але наполегливо зазираю туди щоп'ятьхвилин, як алкоголік у кіоск-наливайку - може шось помінялось і йому наллють стограм в борг? Виправдовуючись, ставлю риторичні запитання - "Шо корисніше - почитати півгодини фейсбук чи почитати книжку?" А якшо півфрендстрічки - письменники-редактори-коректори-видавці-ілюстратори?" Так за півгодини прочитаю книжку одного автора, а так - десятка, і не факт шо гірших. Хоча інша половина френдстрічки - про во свобода москалів озірова чужих дітей і як-я-гарно-вип'ячую-губи-в-зеркалі-в-туалеті-і-фоткаю-себе-на-айфон.
Все частіше бентежить Facebook-погляд - коли ти зустрічаєш свого френда, але не впевнений, чи маєш сказати "Привіт" - ви ж ніколи не були знайомі, не спілкувалися, не переходили ні на ти, ні на ви, ні на твою мать. Бо ти знаєш якого кольору в них думки і труси, а вони не вітаються із тобою, випадково зіткнувшись в метро.
Facebook має навіть мій кіт Інжир, за сторінкою слідкують 103 користувачі. Вчора його фото лайкнула якась дівчинка з Варшави, що вчиться з Берліні - не знайома мені. Але коти у соцмережах - окрема тема, як і поп-філософія - фрази з претензіями на життєву мудрість типу "Дорогой - я женщина. Я не хочу быть сильной и решать все за двоих. Если и ты не хочешь, то давай останемся подругами" або крилаті вислови типу "Целуююсь я лучше, чем готовлю".
Або/але "На вкус і цвет все фломастеры разные" - як пишуть ті ж демотиватори. Якщо з мене видалити всі шкідливі речовини, то нічого ж не залишиться:
Livejournal - відколи всі із меткістю тарганів перебігли на Фейсбук - став тим, чим мав бути - яксним кольоровим журналом, з цікавими фотографіями, дописами не без претензій на художність. Менше особистих стосунків, менше дурних приколів - технологічно їх легше постити на стіні у Вконтакте, яку успішно освоїли навіть на селі.
Twitter - улюблений. Подобається тим, що його не вкурюють інші. Можна писати щиріше - навряд чи його причитає хтось, хто не повинен бути. Це тренажер лаконічності - у 140 символів можна вмістити все. Не відволікає на картинки й коментарі.
Tumblr я пишу те що дуже хочеться сказати, але не хочу щоб хтось зі знайомих прочитав. Або що б не загубити. В Україні Тамблер мають не так багато людей, за його наявність вважаю просунутими.
Vkontakte - родичі, однокласники, ті хто не має фейсбука. Залежності не маю. Дозволяє дізнатися хто з твоїх однокласниць вийшов заміж а хто народив і кого саме - коли зустрічаєш старого друга - якось і розказати нема шо - все вже бачив у вкантактє.
Pіnterest - ідеальна соцмережа: жодних слів, самі картинки. Виглядає як онлайн-галерея, колекції формуєте ви. Можна зберігати фотографії, які зацікавили у мережі, можна пришпилювати собі на стіну (пін -шпилька). Зберегла туди портрет Гітлера, написаний лайном пензля одного німецького художника - постійно забуваю прізвище. Малює усіма рідинами, яке виділяє тіло - наприклад, портрети друзів спермою. Розповідаю про художника, коли мене хтось намагається вразити новиною типу "Художник малює сміттям" .
Поступово наближаємося до кіборгів - коли нові пломби заміняють зуби, а контактні лінзи дають чіткий фокус моєму зору, соцмережі роблять роботом спілкування. Навряд чи ми природно змогли б винести стільки контактів, друзів, бути зануреними у стільки доль - тому є відчуття легкої роздавленості. Але видалитися вже не можу. Та й плачу за ці нові можливості тим, що набуває найвищої цінності у сучасному світі - часом.
На холодець до Irvanets
2013-04-09 14:01:22
"Толстой", "Тургенефф" - ресторани у нас не називають іменами українських письменників. Хіба у Франику бачила "Франко". Але кухня італійська - може то й Franco.
Недопрацьовка тут. Треба просувати вітчизняні бренди, тим паче, концепції самі лягають.
В ресторані "Леся Українка" було би вегетаріанське меню - "Не ріж, не бий не убивай".
У Рівному залюбки ходила би на холодець до буфету Irvanets.
А в ресторані Kotlyarevsky - свинячу голову до хріну і локшину на переміну, потім з підлевою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу і з маком медовий шулик.
Рибними стравами славився б Dnistrovy на набережній. М'ясне - кажуть друзі - їли б тільки у ресторані Shklyar, і запивали б це горілкою "Холодний Яр".
Чай з яблуневого цвіту пила б у романтичному закладі Hvylyovy, а каву, чорну як пекло, із грушами в тісті - у елеганцькій кнайпі Vynnychuk.
Кладовище пластикових пакетів
2013-02-19
- Думаєш, він такий хазайновитий, що сміття виносить? Та він просто перевіряє, чи нема там використаних презервативів. Докопується, чи не зраджую я, поки його нема вдома, - репліка з фільму "Звичайна справа" нагадала стару ідею про waste-аналіз.
Про людину можна багато дізнатися зі сміття, яке вона викидає. Цілий портрет можна скласти - що ви їли, що робили і любили, чим хворіли. Приватні смітнички приховують багато приватних секретів. Саме тому було цікаво поїхати на полігон зі сміттям - подруга знімала там документальний фільм.
Стільки чайок, як над сміттєзвалищем, ніде не бачила. Раніше в мене вони асоціювалися з морем. Тут теж було свого роду море. Кінця-краю не має.
Історії про те, що знаходили тут навіть рештки тіл немовлят, проймали. Що ж знайдемо ми, якщо пройдемо, міцно затиснувши носа, на кілька куп вглиб 40 гектарного полігону з рештками приватного життя столиці? Вінтажні іграшки? Поламану теніку? Дивний непотреб? Пляшки вже позбирали до нас "спеціально навчені люди".
Ми розчарувалися. Нічого. Нічого, що б тримало форму - лише в'язка однорідна брунатна маса і залишки етикеток - наче це величезний брендовий магазин, самі назви, логотипи, фірмові шрифти на посічених вітром і часом обгортах. І пакетики, пакетики, білі, рожеві, зелені пластикові пакетики - ось над чим невладний час. Вся органіка вже переплавилася, а їм - хоч би хни.
Той сморід, і чайок, і мільярди білих пластикових пакетиків я тепер згадую щодня. От і сьогодні, коли повернулася додому з магазину, розклала продукти в холодильник і підняла зі столу десяток розірваних целофанових кульочків - я знаю, де вони доживатимуть.
Radio Wawa
2013-02-18
"Салат може бути грецьким, але музика – тільки польська". Це рекламу польського радіо Wawa запам'ятала назавжди. І радіоканал два тижні не міняла. Це було 6 років тому, коли я вперше потрапила за кордон. Два тижні жила у Кракові – поїхала туди вчитися польської.
Отримувала втіху від кожного вияву того, що це інша країна – від табличок в потязі польською до іншої музики на радіо. Що перше зникає, коли перетинаєш кордон – російська попса, - як каже мій друг. Але з'являється інша – англійська. Вона, можливо якісніша або здається такою, бо слова звучать менш затасканими, ніж у російській – але та ж сама, яку крутять у нас. Коли чула невибагливі симпатичні пісеньки англійською у польських кав'ярнях – аж образливо ставало – знову почувала себе не за кордоном. Вперше тоді відчула цей присмак універсальності. Пахне макдональдсом.
І де б я не була – у Грузії чи Андоррі, - англомовна музика за кордоном на мене справляла подібний ефект, як в Україні – російська. У Тбілісі траплялися милі випадки, коли класику російської естради можна було почути на радіо у місцевому виконанні – так хоч акцент дає відчути, що ти в пострадянській, але Грузії.
З Радіо Wawa – zawsze polska muzyka – я тоді вивчила чи не більше слів, ніж на лекціях польської, які слухала два тижні. Мала вже з десяток улюблених пісень, які наловчилася з радіо записати на плеєр. І потім місяць ще вишукувала вдома в неті тексти та імена виконавців. В Україні тоді не було жодного радіо, де б грала тільки українська музика. Чи є таке зараз – достеменно не знаю, точно не на FM, десь в мережі, напевно, знайдеться.
Сьогодні ж - хоч заходиш в магазин угорських сувенірів в Будапешті, чи пивбар у Перемишлі, - опа, Gangnam Style - почувай себе, як вдома. Звучало скрізь. Хоч наче вже корейська, а не англійська. Та й салат олів'є – в Європі більше знаний, як російський. Алеу нас по-київськи може бути хіба що котлета.
Чому горів Гостиний двір?
2013-02-09
Реставрація - це покращення. Реконструкція - ще більше покращення.
Якщо пам'ятка архітектури розташована над метро і покращувати її знизу проблематично, варто покращити дах. Якщо дах покращення не вимагає, треба, щоб вимагав.
Але найдраматичніший метод покращення - очищення вогнем. Перевірено - проганяє злих духів і активістів, доводить пам'ятки архітектури до потрібної кондиції.
Навідміну від рукописів, пам'ятки архітектури горять. І запалюють їх, як зірки у Маяковського - коли це комусь потрібно.
Сьогодні вночі підпалили Гостиний двір. О 2.12, сирої дощової ночі середини лютого. Горіло у трьох місцях одночасно, - повідомляють активісти - над приміщенням, де вони чергували - дві точки та одна - над бібліотекою. Щоб погасити пожежу, довелося робирати частину даху.Тепер будівлю неодмінно доведеться ремонтувати.
І навіщо були ці кілька місяців боротьби за вибір між реставрацією і реконструкцією?
Все вже пороблено, тепер має бути покращено.
Здавна, після очищення священним вогнем, попіл використовували як добриво.
Цікаво, чи не виростуть тепер після дощу на згарищі ще кілька поверхів скляного торгового центру?
Мертва музика
2013-02-06
- Дєвушка, наш кампьютер с'єст вашу флешку, - щебече відрепетирувану відмазку адміністраторка "живої музики".
Ресторан називається "Європа" і грає тут російська попса. На нашому столі французьке вино і ми не бачились 10 років.
Хочемо говорити, чути одне одного, розуміти, співпереживати. А виходить тільки перекрикуватися банальними фразами в проміжках між "снова сєдая ночь і только єй довєряю я".
На флешці - Beatles, Океан Ельзи, Zombie від Cranberries і "Лиш вона лиш вона сидітиме сумна". Це ті пісні, які ми слухали ще однокласниками, 10 років тому. Підбирали їх навмисне з нагоди зустрічі. Але флешку з'їсть комп'ютер, тому всі будуть слухати весільні-застільні упереміж з "Я твой наркотік твой нікатін твой алкоголь". І дарма, що хто платить, той замовляє музику. Платили ми, а враження було, наче замовили нас. Як мінімум, на тортури.
- Скільки вам заплатити, щоб ви не грали?
"Жива музика" вдає, що не розуміє. Це удар нижче пояса. По амбіціях, творчих планах і авторитарному авторитеті.
Підхмелілі ентузіасти з сусідніх столів збирають з кожного по п'ятірці, щоб пєсні і пляскі продовжити на годину. Ми готові викласти по 50-ці, щоб вони перестали на годинку раніше.
Але ми знаємо, що навіть якщо зберемо ці гроші і заплатимо "живій музиці", вони все одно не припинять.
- Но другіє же хотят танцевать, - відмазки то окремий жанр репертуару, - і перемагає творчість.
І ми йдемо, так і не поговоривши. Чекаючи що, може, через 10 років ще зустрінемся. І не розуміючи, хто назвав цю мертву музику живою, волаємо у свіже повітря лютневої ночі, що "невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах".
"Криївка" для "москалів"
2013-01-21
Три підсохлих шматки печеної шинки, "криничка" з 7-8 розрізаних навпіл ковбасок, трохи сірого рулету з яйцем - це м'ясна дошка "Криївки". Замовляю її утретє, з піврічним інтервалом. Колись вона була густо встелена усілякими смаколиками. Тепер більше спостерігаємо дошку, ніж м'ясо.
Але найбільше мене вразив образ трьох куцих дольок огірочка. Виглядали наче тут їх не квасять, а мордують. Але чому їх три? Як можна розрубати цей кволий огірочок натроє? Рівними частинами, що у ціле не складуться. Генії тортур радянського ЧК дісталися кухні? Де четверта? Можливо, її взагалі відправили у Сибір чи стерли навіки всі згадки про неї. Вимагаю хоча б реабілітації її пам'яті.
Коштує це повстанське щастя 50 гривень. Разом з двома пивами і хлібом і чайовими вийшло сто. Розумію, що таким чином послідовно втілюють образ повстанських реалій. Або воріженьки таки дістались кухні чи працюють під прикриттям серед офіціантів. Бо про галицьку щедрість була іншої думки. Завжди згадувала її коли мені приносили "котячі" порції у Києві.
Не піду я більше в "Криївку". Хай москалі туди ходять.